email_small.png

astroenio@bigmir.net   Граждане России и Мира
astroenio555@gmail.com  Граждане Украины и Мира

skype.png sloboda801
Russia.png Россия, г. Ростов на Дону, +79281710186
Ukraine.png Украина, г.Киев, +380955248196,+380970110155
European-Union.png Латвия, г. Рига, +37126710733
unnamed.png

Viber +7 961 299 37 49

                 +7 928 17 10 186       

small_favicon.png

WhatsApp +7961 299 37 49

                    +7 928 17 10 186 

 

 

1365786140_facebook.png 1365786151_vkontakte.png 1365786108_odnoklassniki.png 1365786174_youtube.png 1365786168_google_plus.pnginstagram_round.png twitter-icon.png livejournal-icon58_0.png mm.png 2-221_1_6.jpg

 

Рідновірські секти — проблема, що заважає язичницькому відновленню

Тисячі років кожен етнос мав свій природний світогляд — язичництво (загальна назва для релігій, витворених у межах свого роду чи народу). Та у 4 ст. нової ери стався один з переломних моментів у світовій історії — Близьким Сходом та Европою почала ширитися нова релігія, витісняючи локальні народні вірування. Процес розтягнувся у часі, проте у віддалених місцевостях історія язичництва не переривалася. Починаючи з епохи Відродження, зацікавлення стародавнім минулим зростає, а з 18-19 століть — перетворюється у самостійний соціально-релігійний рух. У якихось частинах Европи цей процес був більш динамічним, у інших — більш повільним. В середині 19 століття відновлення рідної віри торкнулося і земель сучасної України. Наприклад, першими, хто зробив крок у напрямку язичництва, була Руська Трійця - Шашкевич, Головацький, Вагилевич (в Галичині, Підкарпатті), їхні починання продовжили різні письменники, як от Леся Українка, І. Франко, що писали твори не просто не християнського змісту, а й єретичного, антихристиянського чи навіть з ознаками віри давніх предків. 
В кінці 19 ст. через брак знань про власне минуле та завдяки деяким дослідникам, які шукали вигоди з продажу підробок стародруків, в середовищі зацікавлених народним світобаченням осіб починає з’являтися хибне сприйняття та розуміння світоглядно-культурної спадщини, зокрема містифікації та фальсифікації. Виникають так звані “кабінетні божества”, різноманітні вигадані обряди, традиції, яких ніколи до того не існувало. Особливо цей процес розвинувся у діаспорі, а після проголошення незалежності України набув нової динаміки. Саме тоді набули поширення рідновірські секти. 

Секти — релігійні об'єднання, які вченням і обрядами відрізняються від традиційних релігійних організацій, такі-собі гілки, відгалуження основного стовбура. Сектанство буває “соціальне” (опозиційність до основної релігійної організації) та “богословське” (відхід від основ традиційного віровчення). Деякі з сект мають формально традиційне чи близьке до нього вчення, але напівтоталітарні структури і методи роботи.

До основних ознак рідновірських (неоязичницьких) сект належать: 

• Брак освіти як в членів громади, так і навіть у лідерів, що зумовлює профанацію діяльності, потурання безграмотності, невміння відрізнити автентичні джерела від сучасних вигадок. Через брак знань про власне минуле та власні обряди, розвивається асиміляція під інші релігії чи їх конфесії (зазвичай, під ведизм, індуїзм, кришнаїзм, кеметизм, православ’я, юдаїзм, одінізм тощо), інформація про які є більш доступною. У дискусіях із більш освіченими представниками язичництва сектанти зазвичай поводяться зверхньо, наукових аргументів не сприймають, при тому, що на захист своїх поглядів верифікованих даних надати не можуть. Представники традиційного рідновір’я всесторонньо вивчають інформацію про віру предків, намагаються критично осмислювати спадщину минулих епох, постійно самовдосконалюються і готові змінювати свої погляди в міру нагромадження інформації.  

• Розрив з літописними, історичними та іншими науковими даними. Якщо в основу рідновірства покладено ідею «відродження рідної віри», тобто дохристиянського вірувань, то послідовники новітніх сект, зазвичай, сповідують вчення, що базуються на релігійно-космогонічних книжках сучасних авторів, відбувається захоплення антинауковою літературою, поява так званих “священних книг”. Керівники сектантських громад рекомендують чи навіть заставляють читати та вивчати такі фальсифікації і містифікації, як “Велескнига” (твір Ю.Миролюбова, 20 ст.), “Магавіра” (твір Л. Силенка, 20 ст.), “Слов'яно-Арійські Веди” (твір А. Хіневича, 21 ст.), “Дзвенячі кедри”, “Анастасія” (твори В. Меґре, 20-21 ст.) та інші. Будь-яка критика фальсифікацій наштовхується на цькування зі сторони адептів сект. Варто зауважити, що чи не найбільші шанси на поширення етнічна віра має серед інтелектуальних прошарків населення - митців, діячів культури, науковців, однак саме через розходження багатьох сект з наукою, ця цільова авдиторія стрімко втрачається.

• Незрозумілість чи навіть абсурдність обрядів, розрив із етнічною чи загальноевропейською традицією. На відміну від послідовників традиційного язичництва, які вшановують літописних Божеств, відтворюють літописні та згадані у фольклорі обряди, вживають імена слов'янського походження (як популярні в сучасності, так і літописні), у більшості рідновірів-сектантів прийнято вигадувати чи вживати вигаданих Божеств, проводити сумнівні чи навіть абсурдні обряди, брати собі нові псевдо-старослов'янські імена (наприклад, Славомир, Дарислава, Ладояра, Променея, тощо). Сектанти в своїх обрядах та нерелігійних розмовах, публікаціях зазвичай використовують такі слова: рунтато, рунвіра, магавіра, силенко, свядана, свягос, тато орь і мати лель, стяги ясуні, тарх, рамхат, кришень, вишень, кривдослави, кривдослав'я, веретники, веретничество, веди, ведичний, ведруси та інші. Доказів історичного походження обрядів, які проводить жрець чи волхв, Божеств, яких вшановують, свят, які відзначають, сектанти, звісно, не нададуть.

• Надмірна амбітність та харизматичність лідера. Лідерство в секті вважається харизматичним, право на нього визнається за особою, яка одержала його нібито, як милість Божу, як особливу здатність до керівництва. До влади приходять так звані «верховоди» - люди, які в силу якихось причин не реалізовуються в повсякденному житті, тому шукають свою реалізацію в піддатливих товариствах, наприклад, деяких громадах язичників. Лідера дуже швидко оточують корисливі підлабузники, які ще більше його самого та інших переконують у “вибраності” та “особливості”. Слова лідера завжди вважаються непомильними, вони не піддаються сумніву, а критики - цькуються. Кар’єрний ріст членів секти повністю залежить від симпатії лідера до них і зумовлюється передусім суб’єктивними причинами. В громадах традиційного язичництва лідерство заслуговується працею та об’єктивним авторитетом, які і впливають на кар’єрний ріст. 

b8ccb9e6ed5724802d292c1775f6f5f7__1920x-32dgy703osulaslg18f18g.jpg

• Тоталітаризм. Для релігійної секти характерна претензія на винятковість своєї ролі, доктрини, ідейних принципів, цінностей, установок. З цим пов'язані настрої вибраності, а нерідко - і тенденція до ізоляціонізму. Комплекс «меншовартості», гіперболізація героїчного минулого: члени секти приписують собі чи своїм предкам неймовірно славне та глибоке минуле, красу, розум. Причинами не дуже хорошого стану як суспільства, так і кожного члена загалом, вважають стороннє втручання (наприклад, “злих сил” чи представників іншого народу). Під впливом таких поглядів все більше замикаються у собі, маргіналізуються. На противагу їм, представники традиціоналізму є відкритими та адекватними особами, що об’єктивно оцінюють і минуле, і сучасне, з охотою вчаться у інших, розвиваючи себе. 

55_main.jpg

• Сильне прагнення до духовного вираження (ревівалізм), ознакою якого вважається суворе дотримання певного морального кодексу і ритуальних приписів. Ця установка нерідко веде до фанатизму. Сектанти підмінюють внутрішню віру зовнішніми атрибутами, як от всілякі амулети, стиль одягу, особливості привітання тощо. Представники традиційного рідновір’я виважені у стилях одягу, носінні прикрас та якось особливо ніяк не відрізняються від пересічних порядних громадян. 

• Незаконне та неморальне поводження з людьми чи тваринами. Під час проведення обрядів членів сект переконують чи навіть змушують брати участь у неморальних чи незаконних діях, як от насилля над тваринами чи людьми, принесення крові в якості пожертви чи треби. В громадах традиційного язичництва заборонені криваві обряди (не через їх історичну недостовірність, а в зв'язку зі змінами в світогляді сучасного людства та новими етичними та правовими нормами) та насилля.

• Місіонерство у формі нав’язування та маніпуляції. На відміну від представників традиційного рідновір’я, які свої погляди та знання про віру предків поширюють через друковані та недруковані ЗМІ (журнали, газети, сайти, блоґи тощо), не здійснюючи прямого переконання авдиторії, представники різноманітних сект провадять місіонерську практику - проповідування та нав'язування рідновірського світогляду. Нав'язування релігії, чи будь якої літератури, філософії є інструментом зомбування та способом маніпуляцій над свідомістю, що розуміють представники традиційного світогляду і орієнтуються на пробудження “поклику крові”, “поклику Роду”, тому вважають, що достатньо лише подати інформацію, а той, хто має повернутися до віри предків — повернеться. 

• Платність загальних послуг, комерціалізація релігії. В сектантських громадах лідер чи його поплічники встановлюють тарифи на проведення посвят: посагу, ім'янаречення, тризни, розхрещення, освячення зброї чи оберегів та інших. В громадах традиційного язичництва практикуються лише добровільні внески чи благодійна допомога, які йдуть на покриття матеріально-фінансової діяльності громади, що задовольняє інтереси всіх. Будь - яку плату за свої послуги можуть встановити лише цілителі, знахарі, ворожбити, і то лише ті, хто має відповідну освіту та ліцензії (наприклад, на лікарську діяльність). 

Зазвичай секти, в тому числі рідновірські, збирають дуже специфічне членство. Типово до складу неоязичницької секти можуть входити: «тусовщики» (молоді люди, які сприймають рідновір’я як деяку субкультуру чи компанію, де просто можна “потусити” без заглиблення в її ідеологію), антихристияни (сприймають язичництво як антитезу християнству, часто фанатично паплюжать християнство, його носіїв, опускаючись до прямих образ і відвертих спроб принизити), «націонал-шовіністи» (для них язичництво - дуже невелика частина політики ненависті до інородців, а духовні та обрядові практики їх не цікавлять), «великорусичі», «великі укри», «довбослави» (впевнені в першорідність слов'ян та їх неймовірні досягнення, які були вкрадені або викривлені, приписують слов'янам авторство пірамід, заснування цивілізацій, створення писемності, першомови, календаря і взагалі всього великого і нерозгаданого), «шизотерики» (зосереджені насамперед на псевдо-древніх магічних практиках, складають обряди прямо на ходу, самі вигадують приводи і дати свят), «верховоди» (в силу якихось причин не реалізовуються в повсякденному житті, тому шукають свою реалізацію в піддатливих товариствах, в тому числі, в деяких громадах язичників).

Перелік найбільш відомих неоязичницьких сект та громад в Україні, які зараховують себе до традиціоналістів, але такими не являються: "Вогнище рідної православної віри" (та інші, що використовують термін “православний” у своєму віровченні), "Анастасіївці" (прихильники В. Меґре), "Божичі" (веретники, м. Сміла), Інглінги, РУНВіра, послідовники В. Куровського та інші. Також до сект належать рідновірські течії чи громади, що мають хоча би кілька з перелічених рис. Тим не менше, на сучасному етапі розвитку дуже важко провести розмежувальну лінію між спробами відродити традиційне язичництво та описаним сектантством щонайменше через недостатню вивченість самого предмету розгляду — язичництва.

Мольфар Боріс Явір

м. Тернопіль